Підприємець і волонтер Павло Ніколаєць: «Ми переможемо російського агресора!»

Павло та Олександр Ніколайці сформувалися як особистості в Ірпені. Перший з них працює на фронт в тилу. Другий – на фронті.

– Ми в Ірпені з 1974 року, – говорить Павло Володимирович. – Вважаємо себе його повноправними жителями. Коли сюди переїхала наша сім’я, тільки три вулиці – Соборна, Центральна та Садова –   були вимощені бруківкою. Ще не височів готель «Ірпінь». Але ту неповторну ауру пам’ятаю і досі. У кожному дворі– сосна, чисте повітря. Зараз, звичайно, не той тепер Ірпінь…Завдяки великій армії забудовників  місто починає нагадувати бетонну пустелю. Дехто з місцевих жителів каже: «Хоча живу в Ірпені, але Бучу краще люблю!». Я ж так ніколи не скажу!Тут, попри певний негатив, багато позитиву.

Сьогодні про Павла Ніколайця кажуть: авторитетний підприємець, волонтер. Хоча не зразу він  вибудував свою бізнесову справу. Тривалий час працював на столичному авіаційному підприємстві ім. Антонова – складав «Руслани», «Мрії», інші повітряні судна. А у 1997 році брати вирішили: треба започатковувати власний бізнес! На центральному ринку відкрили міні-цех по шиномонтажу. Через декілька років почали будувати нові плани: треба розширятися!

«На вулиці Мінеральній взяв в оренду для СТО старе приміщення, – продовжує Павло. – Згодом його викупив.У  той час довелося відбиватися від фірми «Костела-Київ» – то пожежників на нас натравлювали, то інші безпідставні претензії пред’являли.На наш захист став колишній міський голова Володимир Скаржинський, і за це йому щиро вдячні».

Спільний проект братів Ніколайців – створення  ТОВ «Ірпіньспецтехніка». Його парк становили зокрема КраЗи, самоскиди. Підприємство з надання специфічних послуг дуже вчасно з’явилося  на ринку – почало обслуговувати багатьох забудовників, зокрема тісно співпрацювали з Володимиром Розваловим. У ті роки брати Ніколайці фактично були «піонерами» з доставки на будівельні майданчики  цегли, блоків, бетону, піску тощо.

Павло та Олександр на досягнутому не зупинилися. Навпаки, розширювали межі своєї бізнесової діяльності – закупили декілька комфортабельних німецьких автобусів. Їх вже давно «обкатали» на ірпінських маршрутах. Сьогодні три автобуси «МАН» задіяні на соціальному маршруті Ворзель-Коцюбинське. Вони зарекомендували себе відмінно: з низькою посадкою,  кондиціонером в салоні; в ньому підтримується задана температура навіть тоді, коли надворі спека – це завдяки тому, що вікна не пропускають ультрачервоне світло.

Наш спільний бізнес дозволив відкрити до 25 робочих місць, – говорить Павло Володимирович. – А коли на соціальний маршрут  вийде 6 автобусів, треба буде залучати до 10 водіїв. Правда, цей проект реалізується важко через те, що монополісти-перевізники нам постійно, як кажуть, ставлять палиці в колеса. Це мене сильно обурює: коли ви вже перестанете набивати власні кишені грошима, думайте врешті-решт більше про простих людей!

Я поцікавився, а як сам Павло Володимирович  ставиться до своїх підлеглих? «Так, як би ти хотів, щоб  до тебе ставилися,– сказав він. – Ще одна моя позиція: на роботі має бути «сухий закон».

Україна – не Росія

Про те, що Україна – не Росія, багатовікова історія давно підтверджує. Так, ми слов’яни, але за ментальністю, способом дій і мислення – як два різні полюси.

Дехто каже, що у кремлівського карлика в голові шизофренія, інші стверджують: так званий «старший брат» досі не позбувся імперської загарбницької стратегії, тому хоче підкорити під себе Україну. А Павло Ніколаєць вважає, що Путін розпочав агресію через те, щоб революційний Майдан не повторився в Росії.

– Я однозначно пішов би воювати, якби дозволяло здоров’я, – зізнається  Павло Володимирович. – Але і в тилу не байдужі українці можуть багато допомогти фронту.

Це не просто слова, а активна громадянська позиція. Його підприємство закупляє запасні частини для автомобілів батальйонів «Донбас», «Азов», «Айдар»; повністю відремонтували, зокрема перебрали ходову частину «швидкої допомоги»для фронту.

Тут ставлять «на ноги» і автомобілі волонтерів. За словами Павла Володимировича, він та його друзі і далі робитимуть все від них залежне, щоб ненависний, знахабнілий  російський агресор не плюндрував рідну землю, не вбивав, не калічив  наших солдатів та офіцерів. Бо це на совісті росіян смерть  Миколи Личака, Олександра Давидчука та ще багатьох наших земляків. Навіть Афганістан не забрав стільки життів, як на війна Сході.

– Олександр Давидчук працював у мене на станції технічного обслуговування, –  згадує Павло Ніколаєць. – Він був щирим душею, дуже компанійським. Це він виніс  з поля бою мого брата Сашка, а  коли пішов рятувати ще одного бійця – ворог завдав смертельної рани.

Між іншим, Олександр Ніколаєць, один із командирів батальйону «Айдар», вже став легендарним. Після отримання контузії в бойових діях на Сході тривалий час лікувався в столичному госпіталі. А коли виписався з цього медичного закладу, довго вдома не зміг сидіти – нині вдосконалює мистецтво перемагати на Житомирському військовому полігоні.

Павло Ніколаєць висловлює щиру подяку знаменитому генералу Володимиру Рубану, голові Ірпінської регіональної спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) та  учасників АТО Ігорю Панасюку за сприяння у визволенні з полону наших земляків.

– Нам треба більше думати про Ірпінь,  саму державу, а не про власне збагачення, – підсумовує розмову Павло Ніколаєць. – Головне зараз – єднання заради перемоги над російським агресором. Я можу сказати, що зараз фронт боротьби з ворогом проходить через наші серця.

Василь Закревський